Знайомимось: «Площа Устриць» — розумні рокери з українського Дикого Сходу

Коли «Площа Устриць» надіслали нам пісню «Знаєш, мам», із перших нот впевненого гітарного рифу ми зрозуміли, що це перспективний молодий рок-гурт. Фронтмен розповідає про втрату мами, що хворіла на рак, — ліричний герой взяв себе в руки, але потребував виплеснути біль у творчості.

Ми з нетерпінням чекали повноформатного альбому, і «Дикий Схід» (2023) нас не розчарував. «Площа Устриць» розповіли історію молодої людини, що виросла серед сірих радянських коробок і потрісканого асфальту типового індустріального міста. 

Фронтмен та автор текстів Ігор Букін родом із Маріуполя, сьогодні зруйнованого російськими бомбами. Міста його дитинства та дорослішання більше немає фізично, але його можна відчути у кмітливих текстах гурту. Лід-гітарист Ігор Тесленко — з Олександрії, басист Стас Хмель — із Дніпра.

Музично «Дикий Схід» заслужив звання однієї з найкращих гітарних робіт 2023 року. «Площа Устриць» грають доступну й водночас креативну рок-музику, що вписується у світові тренди — через жваві гітарні рифи й чіпкі приспіви гурт поєднує альтернативу з шуґейзом, постпанком і ґранжем. 

Ми поспілкувалися гуртом — про їхню історію, контексти дебютного альбому та довоєнний Маріуполь.

 

 
 

Розкажіть про себе. Звідки ви, де навчалися, чим живете і ким працюєте?

 

Ігор Букін: Я народився і виріс у Маріуполі. Після школи поїхав до Києва, вступив до Київського національного університету ім. Т. Шевченка на історичний факультет. Грошей не вистачало, і з першого курсу я почав заробляти тим, що вмів — писав усяке за гроші. Наприклад, одного разу довелося певний час писати еротичні оповідання за зарплату, яка втричі перевищувала стипендію. Мабуть, так історична наука і втрачає потенційних фахівців.

Після університету ким тільки не працював — сценаристом, наративним дизайнером, креативним продюсером. Музика, звісно, виявилася найбільш неприбутковим заняттям.

Ігор Тесленко: А я з Олександрії. Після школи поїхав здобувати вищу освіту в Національному транспортному університеті. Вчився на інженера, досі у професії. З переїзду до Києва почалась моя культурна трансформація.

Стас Хмель: Я з Дніпра, на початок середньої школи переїхав до Києва і згодом вступив до Державного торгово-економічного університету на менеджера персоналу. Поки що не працюю, а основне моє заняття — музика.

 
 
 

 

Як ви почали займатися музикою?

 

Ігор Букін: Підлітком я дивився по MTV концерти і кліпи музикантів — цей світ приваблював мене набагато більше, ніж те, на що доводилося дивитися дорогою до школи. Одного разу тато приніс мені зламану радянську гітару, що звучала, як консервна банка. Таку не шкода було викинути, якщо моє захоплення виявилось би швидкоплинним. Кілька років я грав на ній, а потім працював усе літо і купив собі нормальну гітару. Перші пісні почали писатися уже тоді.

Ігор Тесленко: Після шкільного музичного етапу захоплення ґанґста-репом, я в університетські роки підсів на попсовий метал. Тоді в гуртожитку з’явилася вбита акустична гітара, яка надихнула мене придбати власну, що надалі переросло в захоплення електрогітарою. У той час я почав грати в метал-гурті. 

Після цього у нас з музикою була багаторічна перерва, після якої з новою силою загорілося бажання зробити гітару невід’ємною частиною життя. Знайшов крутого гітарного викладача й в 2020 році розпочав серйознішу музичну діяльність разом із гуртом Smurno, який із початку повномасштабного вторгнення перебуває на паузі. А потім побачив оголошення, що «Площа Устриць» шукає лід-гітариста. 

Стас Хмель: Під кінець середньої школи я зрозумів, що хочу займатись музикою. Спочатку хотів учитись грати на гітарі, але потім зрозумів, що бас мені подобається більше. Мене надихнули партії бас-гітари у піснях Feel Good inc. від Gorillaz та In Bloom від Nirvana. Під кінець школи я знайшов метал-гурт Save A Savage, з яким зіграв чимало концертів і отримав перший сценічний досвід — це допомогло вільно поводити себе на сцені та навчитися класно махати головою. 

Після вторгнення гурт став на паузу, тож я поринув у пошуки інших колективів київського андеграунду, де я міг би знайти своє місце. Грав рок, поп, навіть фанк із блюзом — це все тривало, поки мене не знайшов Ігор і не запропонував приєднатись до «Площі Устриць».

 
 
 

 
 
 

Що привело до створення «Площі Устриць»?

 

Ігор Букін: В університеті я постійно писав музику і збирав гурти. Спершу грав гаражний рок, потім інді-мат-рок на кшталт Antidotes (перший альбом Foals), потім ще щось — але жодного успіху ми, звісно ж, не мали. Тоді я перестав грати в гуртах — мені не подобалася моя музика і те, якою я був людиною.

 
 
 

Ти маєш на увазі спосіб життя чи особистісні риси?

 

Ігор Букін: І те, й інше. Я відчував, що недостатньо чесний сам із собою. Це відображалося у тому, що я робив і який спосіб життя вів. Гадаю, це дуже поширений етап у становленні молодих людей — коли в один момент ти розумієш, що ти начебто живеш не своїм життям, і краще виправити це, поки не пізно.

Я був студентом, всі мої сили йшли не на життя, а на виживання — іноді я ставив собі питання: «Де взяти грошей, щоб сьогодні поїсти?». Я вчився і постійно працював на роботах, які виснажували мене. До цього додавалися дивні тусовки, вічний недосип і втома. Як захисна реакція, через це в мені проростав величезний цинізм. Від життя хотілося набагато більшого, і я відчував, що в таких умовах не можу створити обставини, в яких мені вдасться розкрити свій потенціал. 

Кілька років я виділив, щоб розібратися у собі, а також постійно писав нову музику в стіл, працював над текстами, аранжуваннями, мелодіями. Згодом зрозумів, про що саме хочу писати пісні і як вони мають звучати. Так з’явилася «Площа Устриць».

 
 
 

Кого слухаєте із українських і світових музичних виконавців? Як вони впливають на вашу творчість?

 

Ігор Букін: На це запитання завжди складно відповісти коротко. У дитинстві мама вмикала мені The Beatles, підлітком я сильно фанатів від Velvet UndergroundRadiohead, Sigur RósNirvana. Студентом заслуховувався Sonic YouthFugaziKing KruleInterpol. Зараз мій улюблений гурт — Viagra Boys. Для мене це ідеальний рок-гурт нашого часу.

Серед українських артистів мені подобаються MauserBlooms CordaWhite WardYuvi (вау, жодної назви українською мовою). Ще ми дружимо з гуртом «Село Близнюків», і я вірю, що одного разу вони випустять щось дуже класне.

Ігор Тесленко: Для мене одним із найвпливовіших українських гуртів свого часу став гурт «ТОЛ», який досі інколи переслуховую. Відкрив для себе, що Україна плідна на блек-метал-виконавців. Окремо можу виділити Svrm. Раннього Паліндрома заслухав до дірок. Із іноземних — обожнюю енергетику A Place To Bury Strangers та SLIFT. Перед концертами дивлюсь їхні лайви для розкачки.

Для підтримання мозку в музичному тонусі слухаю MeshuggahNecrophagist та The Black Dahlia Murder — дез-метал надихає на створення цікавих ритмічних малюнків. The Soft Moon минулого року взагалі обігнав усіх у моєму Spotify. Ну, а вплив Radiohead занадто очевидний, щоб багато про нього розповідати. 

Стас Хмель: Зі світових виконавців виділяю два гурти, які на мене вплинули найбільше — Gorillaz і Primus. Маю багато улюблених різножанрових артистів: як і хлопці, я фанат Radiohead. Люблю творчість Red Hot Chili PeppersTame Impala. Також полюбляю сучасний хіп-хоп, а саме Tyler the Creator21 Savage та Кендріка Ламара. Не цураюсь слухати К-поп, за що хлопці на мене косо дивляться. 

Ігор Букін: Неправда.

Стас Хмель: Із фанкових гуртів мої фаворити — JamiroquaiChic та Vulfpeck. Окрім цього, іноді мене тягне на електронну музику, де мої улюблені автори — KavinskyGesaffelsteinM.O.O.N. Із українських виконавців полюбляю Latexfauna та Blooms Corda за їхнє тепле й затишне звучання.

 
 
 
 
 

Хто надихає вас із живих і мертвих? Маєте особистих кумирів?

 

Ігор Букін: Не можу сказати, що в мене є кумири. У 20 років у мене був період одержимості сольною творчістю Джона Фрушанте. Це той момент, коли ти навіть англійську починаєш краще розуміти, бо дивишся всі інтерв’ю і читаєш давні повідомлення на форумах. Альбоми Фрушанте Niandra Lades and Usually Just a T-Shirt (1994) і To Record Only Water for Ten Days (2001) — досі одні з моїх найулюбленіших у всій музиці.

Ігор Тесленко: Надихнути мене може будь-хто. Головне побачити і зрозуміти пристрасть в очах людини. Із кумирів — це Buckethead, у мене навіть татуха з ним є. Також Мейнард Джеймс Кінан із Tool та Даймбеґ Даррелл із Pantera.

Стас Хмель: Найбільше вплинули на мене Флі з Red Hot Chili Peppers та Лес Клейпул із Primus. Найчастіше мене надихає просто музика, яку я слухаю і яка мене чіпляє. Бо одразу хочеться створювати щось, що теж буде захоплювати людей.

 
 
 

А з немузичних впливів? Література, мистецтво, кінематограф?

 

Ігор Букін: Я ріс украй літературним хлопчиком, і все життя буду вдячний батькам, що вони могли заощадити на чому завгодно, крім книжок. Мені подобалася поезія Йоганна ҐетеГенріха Гейне, Шарля Бодлера, проза ГемінґвеяФіцджеральдаМарка ТвенаДіккенсаДрайзера

Із художників люблю Франциско де ҐояҐюстава ДореКараваджоЖака-Луї Давида. Мені подобаються середньовічні книжкові ілюстрації та карти. Мій улюблений серіал — перший сезон «Справжнього детектива», вважаю його шедевром і переглядаю кожні кілька років. І ще серіал «Рим» чудовий.

Ігор Тесленко: Найголовнішими моїми немузичними впливами є постмодерністська література — Дарен КінґДуґлас КоуплендЧак ПаланікІрвін Велш. Крім того, фільми Квентіна Тарантіно та комп’ютерна гра Marc Ecko’s Getting Up: Contents Under Pressure (2006).

Стас Хмель: Із літератури на мене вплинув графічний роман «Скотт Пілігрим» Брайяна Лі О’Меллі та графічні романи Алана Мура. Щодо кінематографу — фільми Квентіна ТарантіноСтенлі Кубрика та Веса Андерсона.

 
 
 

 
 

 

Як це — бути класичним рок-гуртом (у сенсі підходу до творчості) та видаватися альбомами, коли індустрія робить акцент на TikTok і кліпових порціях музики?

 

Ігор Букін: Сподіваюся, бути таким гуртом у 2024 році не означає ніколи не стати популярними. Я бачу «Площу Устриць» альбомним гуртом. Мені подобається ідея, що кожен альбом виражає певний етап в історії гурту, виглядає як оформлене висловлювання. Сам слухаю музику альбомами, тож мені хотілося би бачити творчий шлях нашого гурту як книжку з кількома розділами, а не як щомісячний комікс задля підтримання уваги до себе. 

Звісно ж, я розумію, що правила індустрії зараз зовсім інші, і не помічати цього чи боротися з цим — наївно. Найближчим часом ми спробуємо випустити кілька синглів, але будемо намагатися залишатися альбомним гуртом. Можливо, саме тому ми не просилися на жоден лейбл.

Напевно, якщо це прочитають досвідченіші музиканти чи працівники індустрії, вони посміються з мого уявлення про внутрішню кухню лейбла, але я чомусь уявляю собі, що мені там казатимуть: «Який альбом? Чуєш ти, “пінк флойдік”, ти вже два місяці нічого не випускав. Швидко давай нам сингл, або навіщо ти нам, такий мовчун, потрібен?».

 
 
 
 
 

Назва вашого дебютного альбому — «Дикий Схід». Робота над записом тривала кілька років, а пісня «Знаєш, мам» пережила 13 версій. У чому коріння такого перфекціонізму?

 

Ігор Букін: Перше — я розумів, як мають звучати ці пісні, і якщо відчував, що якась дрібна деталь у них сирувата або зроблена недостатньо уважно, то сідав і переробляв. Не хотів за три роки переслуховувати свій альбом і думати: «Невже я не міг витратити ще кілька пару вечорів і докрутити цей бридж до того, як він повинен звучати?». Хоча на сто відсотків залишитися задоволеним своєю роботою все одно неможливо. 

Ну, і друге — це таки брак досвіду. Думаю, є такі музиканти, які з перших кількох спроб можуть одразу втілити свій задум, і не допилюють своє аранжування 13 разів. Або просто не паряться — головне випустити щось, а там уже нехай люди розбираються, що це — вишуканий експериментальний лоу-фай чи щось, від чого обурено червоніє Макс Нагорняк.

 

 

При прослуховуванні вашої музики у мене виникли асоціації із звуком американських гуртів Cloud Nothings, Wavves і DIIV, британцями Shame — такий собі мелодійний інді-рок з відчутним впливом постпанку, шуґейзу і ґранжу. Ставили собі за мету принести це звучання до України?

 

Ігор Букін: Я хотів випустити український альбом, який сам захочу послухати. Років п’ять тому я втратив інтерес до гітарної музики. Але потім буквально за одне літо відкрив для себе Car Seat HeadrestViagra BoysIDLESFontaines DC і зрадів, що виходять ще рок-альбоми, від яких можна захотіти взяти гітару не тільки щоб грати інді-поп. Тож «Дикий Схід» — це альбом зі звучанням, існування якого на українській рок-сцені мене самого могло б порадувати. І, можливо, порадує не тільки мене.

 
 
 

Що ти концептуально закладав у назву альбому? Які паралелі бачиш між американським Диким Заходом і українським Диким Сходом?

 

Ігор Букін: У дитинстві, коли я грався у ковбоїв, один дорослий мені сказав: «Який із тебе ковбой? Це тобі не Дикий Захід, це Дикий Схід». Тоді я просто побіг далі стріляти з іграшкового пістолета, але фраза в голові залишилася. Дикий Захід, яким я знав його з книжок, уявлявся мені місцем водночас свободи і беззаконня, у якому за наявності сили і вільної інтерпретації понять моралі можна робити все, що завгодно — поки не перейдеш дорогу комусь сильнішому.

Цей патерн лягав на реалії середовища, в якому я ріс. Перекладання художніх образів Дикого Заходу на місцеві обставини створювало мій гротескний Дикий Схід, де мустангом ставав п’яний водій таксі, блиск золоторудних родовищ замінив мільярдний виторг заводів, а мисливці за головами чекали на команду, щоб приїхати до потрібної людини з раптовою «перевіркою санітарних норм».

 
 
 
 
 

«Дикий Схід» — рефлексія на дорослішання у провінційному місті. Ти згадував, що колись переїхав до Києва із Маріуполя. Яким був Маріуполь твого дитинства? Як на тебе вплинув початок війни у 2014 році?

 

Ігор Букін: Маріуполь мого дитинства існував у двох вимірах — те, яким він був насправді, і те, як я обирав у ньому жити. Взагалі Маріуполь розквітнув після початку АТО, коли увага з Донецька переключилася на нову «перлину Донбасу». Але в моєму дитинстві це було депресивне й сіре місто, яким блукали зграї агресивної молоді в пошуках тих, у кого можна відібрати телефон або помірятися силою.

Я знав щонайменше чотирьох хлопців мого віку, які мали кличку «Череп». А загалом у місті, гадаю, їх було штук 200. Це, до речі, виручало, бо коли я опинявся у чужому районі й мене обступали місцеві носії трьох смужок із запитанням: «Кого, сука, знаєш?», — я відповідав: «Знаю Черепа». За це можна було отримати схвальний кивок із коментарем: «Так, Череп тут в авторитеті, іди своєю дорогою». Хоча, найімовірніше, ми говорили в цей момент про різних Черепів.

При цьому я не можу сказати, що я відчував якийсь великий негатив до таких людей. До такого способу життя — так, він мене відштовхував. Але багато хто з них були такими не тому, що свідомо обирали шлях районних агресорів, а просто тому, що не знали альтернативи.

Насамперед, це все одно були звичайні люди, і з багатьма я знаходив спільну мову. Наприклад, з одним із Черепів ми одного разу весь вечір сиділи на пагорбі біля моря, пили пиво і спілкувалися про Римську республіку, до якої, поза дворовими «понятіями», у нього ховався великий інтерес.

Словом, мені вдавалося жити в Маріуполі, зберігаючи при цьому дистанцію між собою і містом. Я багато часу проводив один, гуляв узбережжям, пагорбами, а вечорами тусувався або з компаніями в спортивних костюмах, або з більш прогресивною молоддю. А потім просто поїхав.

 
 

 
 

Початок 2014 року змінив Маріуполь, але не одразу. Він, як і багато інших міст на сході України, зустрів початок подій розгублено. На щастя, виступи сепаратистів були придушені, і почалася нова епоха міста. Маріуполь почав розвиватися, люди — змінюватися. Це було дивовижне місто. 

Люди говорили російською мовою, але казали про Україну як про свою рідну країну. Дедалі частіше на вулицях зустрічалися українські прапори, поступово в побут людей проникала українська мова, приїжджали українські артисти, почало формуватися нове покоління патріотичної молоді. Після 24 лютого все це було знищено російськими авіабомбами.

 
 
 

По текстах альбому «Дикий Схід» відчувається, що ліричний герой має суперечливі почуття відносно рідного міста. Водночас самотньо почувається у новому. Ці тексти писалися до початку повномасштабної війни — а зараз Маріуполь твого дитинства і підліткового періоду зруйнований. Як жити з такою травмою?

 

Ігор Букін: Головна травма — це люди, які загинули в Маріуполі. Будь-яке місто можна відбудувати, будь-які спогади про вулиці, райони та улюблені лавочки в парку можна зберегти у своїй пам’яті, але загиблих людей не повернеш. Кількість життів, які росія забрала в Маріуполі, настільки велика, що досі невідомо, скільки десятків тисяч загинуло. Рани рано чи пізно заростають, але шрам від цієї залишиться на все життя.

 
 
 

Ми у редакції так заслухали ваш «Дикий Схід», що він потрапив на високе місце у топі найкращих альбомів 2023 року. Як вам реакція української музичної спільноти на запис?

 

Ігор Букін: О, це дуже приємно чути! Ми незалежний молодий гурт. На момент, коли почали виходити перші сингли з альбому, ми не мали знайомств і підтримки в індустрії, та й досі не перебуваємо на жодному лейблі, не маємо піарменеджера. Тому те, що альбом зміг привернути до себе увагу медіа і слухачів — величезна радість для нас.

Я розумів, що це хороший альбом, але якщо він не потрапить на очі людям, то ніхто, крім нас, і не дізнається, що він хороший. Тому я вдячний усім музичним медіа, оглядачам і телеграм-каналам, які ділилися «Диким Сходом» зі своєю аудиторією. Водночас не думаю, що цей альбом сподобається геть усім. Мені здається, що його основне визнання попереду. Наразі складно уявити, що пісні з альбому завірусяться в TikTok або стануть масовими і комфортними для всіх хітами. 

До моменту виходу альбому у мене було одне побажання до слухачів — щоб їхнє перше прослуховування альбому було цілісним, від першого до останнього треку, задля отримання того емоційного досвіду та змісту, який «Площа Устриць» у нього заклала. Багато людей не хочуть приділяти так багато уваги альбому, а комусь просто може не сподобатися наша музика — це нормально. Але, думаю, наші майбутні слухачі будуть приходити до «Дикого Сходу» в потрібний для них час. А розсмакувавши цей альбом і занурившись у його концепцію та світ, можливо, зможуть полюбити.

Стас Хмель: Важливо, що альбом потрапив не тільки у різні рейтинги, а ще й у особисті плейлісти людей. Особливо круто було почути позитивні відгуки про альбом від свого викладача та родини — дуже цікаві булі емоції, коли мені о дев’ятій ранку подзвонила мама і сказала, що почула нас на «Radio ROKS». Тож для мене має велике значення саме те, що «Площу Устриць» почули звичайні люди і знайшли в них щось, що чіпляє та змушує відрефлексувати своє теперішнє або минуле.

 
 
 

 
 

Як зараз стан справ гурту? Що плануєте на 2024 рік?

 

Ігор Букін: Я вже говорив, що бачу «Площу Устриць» альбомним гуртом. У нас є уявлення, у якому напрямку ми можемо рухатися, я знаю, що хочу спробувати в плані звуку і настрою пісень. Тож завдання на 2024 рік — рухатися і пробувати. Можливо, ми підпишемося на якийсь лейбл, можливо, залишимося незалежним гуртом.

Цього року ми точно випустимо кілька синглів, дуже хочемо давати концерти, знайомитися з індустрією, з іншими музикантами. Але наступний великий твір «Площі Устриць» вийде, найімовірніше, вже 2025 року. У нас попереду багато роботи, щоб його варто було чекати.

Ігор Тесленко: Наступна робота буде більш командною, адже зараз до Ігоря додалося двоє неймовірно крутих і в той же час різних персонажів у вигляді мене та Стаса. Тож маю підозри, що майбутній альбом буде повний контрастів.

 
 
 

Після випуску альбому вас покинув ударник. Чому це сталося?

 

Ігор Букін: Це не просто барабанщик, це Максим Васильченко — один із моїх найкращих друзів, з яким ми йшли разом дуже багато років. Склад «Площі Устриць» неодноразово змінювався, але Макс був у гурті з самого початку. Для нас усіх його рішення піти стало несподіванкою. 

Я не вважаю коректним пояснювати його мотиви замість нього, тому скажу тільки, що це рішення він прийняв, виходячи з власних інтересів. Ми розійшлися без якогось конфлікту. Користуючись нагодою, хочу сказати, що місце барабанщика в гурті досі вакантне, тож якщо бачите себе в «Площі Устриць», напишіть нам.

 

Фотографії: Ніка Попова

За матеріалами видання "Слух". 
https://slukh.media/

avatar
Музика з перцем

01/28/2024

Оглядаємо прем’єри від нових імен музичної хвилі. Хто вже залітає у тренди, хто має перспективу, а кого вже однозначно хочеться додавати в плейлист? Все, що гідне нашої-вашої уваги цього тижня в нашій десятці: Молода група "Перчинка" надала нам свый новий трек.