Український постпанк 1980–1990-х: 6 автентичних колективів

У 1970-х роках у Великобританії зароджується постпанк — жанр, який став логічним продовженням процвітаючого на той момент панку. І якщо панк був швидким, різким, до жаху хаотичним і непослідовним, із прямолінійними текстами на соціально-політичні теми, то постпанк став його повною протилежністю.

Постпанк характерний гнітючою, похмурою і депресивною атмосферою і звучанням, а також зосередженістю на ліриці. Жанр має кістяк, що складається з пульсуючої, ритмічної секції бас-гітари та ударних, на які накладається атмосферне та гостре соло гітари. Вокал зазвичай холодний, монотонний, неначе роботизований.

 
 

Постпанк почав зароджуватись і на території України з незначним запізненням. Зʼявилися гурти, які бодай віддалено нагадували всесвітньо відомих Joy Division чи The Cure, проте не централізовано. Через це жанр періодично то розвивався, то канув у незабуття у свідомості молодих українських гуртів.

Найбільш проблематичні роки для розвитку постпанку в Україні — 1980–1990-ті, адже як такого руху навколо цієї музики в нас не існувало. Попри його відсутність і неготовність суспільства до музичного бунтарства у вигляді ритмічних і монотонних барабанів та гітар, а також вокалу наче з того світу, жанру так чи інакше вдалося розвинутися.

Ми зібрали для вас постпанкові гурти 1980–1990-их, творчість яких, на щастя, вдалося зберегти. Приготуйтеся: український постпанк був настільки самобутній і незалежний, що ви не почуєте нічого у стилі The Cure, Joy Division, Bauhaus чи The Fall.

 
 

 

Оселедець

«Оселедець» має почесний статус першого українського постпанк-гурту, хоча виник він навіть не на теренах України, а в польському містечку Ельблонг. Остаточно гурт сформувався у 1985 році — тоді ж і відбувся його перший виступ серед української діаспори на молодіжному ярмарку в Сопоті (Польща).

Гурт складався з українців Марека Фолусевича, Богдана Петруха та вокалістки Ольги Наконечної, сестри Володимира Наконечного, співзасновника того самого лейблу Koka Records, який займався виданням української андеграундної музики. «Оселедець» був першим гуртом, випущеним на Koka Records.

Колектив, на превеликий жаль, проіснував всього декілька років. Тогочасне консервативне українсько-польське суспільство не було готовим до щирої, нової, бунтівної музики.

 
 


Фото: архів Влодека Наконечного

 
 

«Оселедець» йшов у ногу з часом, цілком відповідаючи тенденціям світової музичної індустрії тих років, але Володимир Наконечний розповідав, що суспільство не прийняло нетрадиційний підхід до музики від молодих постпанків.

«“Оселедець” не створив навколо себе сцени — для цього було надто мало людей. Він був радше частиною певного явища, яке з’явилося після серпня 1980 року серед української молоді — хвилі творчості, що поривала з тодішньою нормою середовища й полягала в обробці рідного фольклору (а точніше, того, що залишилося по ньому)», — розповідав в інтервʼю Наконечний.

 
 

Однойменний альбом «Оселедця» вийшов на Koka Records у 1989 році вже після розпаду гурту. Його важко назвати повноцінним альбомом: це збірка декількох концертних записів колективу, що пояснює певну сирість і надмірну лоуфайність у звучанні. Але тут відчувається не тільки низькоякісний звук запису, але й шалений бунтівницький дух: голос солістки місцями звучить надірвано, гітари — грайливі й навіть агресивні, ніби змагаються за перший план у музиці з вокалом Ольги Наконечної, а барабани чудово задають ритм кожній композиції, хоча й звучать розмито на фоні гітар та вокалу, що конкурують між собою.

 
 

Годзадва

Гурт «Годзадва» у 1990 році зібрав Гліб Бутузов, колишній гітарист київського гурту «Колезький асесор». Про сам колектив і його діяльність практично нічого не відомо, крім того, що проіснував він усього три роки. Вдалося зберегти їхній англомовний альбом SadismySmile (1991). Альбом важко охарактеризувати як абсолютний постпанк, адже гурт поєднав різні стилі та жанри й серйозно експериментував зі звучанням. Наприклад, на піснях Dancing on Ice та Revolution Tore Us Apart уважний слухач почує навіть струнні інструменти, які гармонійно вписуються в гітарно-барабанний ансамбль «Годзадва».

Фото: Максим Сергієнко

 
 
 
 

Ivanov Down

 

Ivanov Down — це культовий гурт українського андерграунду. Їхній альбом Best Urban Technical Noises вийшов у 1991 році на Koka Records і вважається одним із головних і найяскравіших видань лейблу (разом із альбомом «Манірна музика» від «Цукор — біла смерть». До складу гурту входили Олексій «Макет» Дегтяр (вокал, гітара), Андрій Саліхов (бас-гітара, гітара) та Володимир Федюшин (ударні).

Ivanov Down славились своїми шаленими виступами, на яких на глядачів обвалювалась стіна різкого, хаотичного звуку. Суто до постпанку їх не можна віднести, адже Ivanov Down — це щось більше, ніж привʼязка до конкретного жанру і відданість єдиному стилю. Це психоделічний пристрасний нойз-рок у суміші з постпанком, а деінде навіть виринає індастріал. Колектив вдало балансував між усіма можливими жанрами й створив щось автентичне, таке, чого раніше не випускали, тому не згадати його в цій підбірці не можна.


Фото: Юрій Тугушев

 
 
 
 
 

Раббота Хо

У 1987 році Сергій Попович (вокал, гітара), Костянтин Довженко (ударні), Ігор Грановський (клавішні) та Юрій Михайличенко (бас-гітара) зібрались у Києві та утворили гурт… Ні, поки що не «Раббота Хо», а «Вавилон». Коли Михайличенко, автор назви колективу, покинув його у 1988 році, гурт перетворився на «Рабботу Хо».

Наприкінці 1980-их — початку 1990-их «Раббота Хо» активно гастролювали, проте склад гурту постійно змінювався, і це вплинуло на його можливість надалі зростати. Попович працював концертним звукоінженером «Воплів Відоплясова», коли йому запропонували доєднатись у якості гітариста та звукоінженера російського гурту «Мумий Тролль». На щастя, він відмовився і продовжив займатись творчістю та діяльністю власного гурту, поки на початку 2000-х не емігрував до США.

 
 


Фото: Юрій Тугушев

 
 

 

«Раббота Хо» випустили п’ять альбомів, серед яких варто виділити «Репетиция без оркестра» (1989), найяскравішу роботу колективу. І хоча основна мова пісень — російська, гурт працював і творив у Києві й став одним із найголовніших українських експериментальних рок-гуртів 1990-их.

З одного боку, в творчості гурту простежується класична постпанкова структура пісень — ритмічні барабани та яскраві гітарні партії. З іншого, «Раббота Хо» активно задіюють та експериментують із клавішними, тим самим переводячи своє звучання із категорії «традиційного» в категорію незвичайного «авангардного постпанку».

 
 

Та навіть гітари на окремих композиціях звучать недостатньо злагоджено і рівномірно, як ми звикли чути на піснях тих же The Cure чи Joy Division. Місцями вони звучать так, наче гітарист запинається, робить коротку паузу, ніби набирає повітря перед тим, як знову відновити свою самобутню гру, яку навряд чи хтось наважиться відтворити.

 
 

Інший Той Самий / Пірата Бенд

 

Сергій Попович був не лише талановитим вокалістом та гітаристом «Рабботи Хо», але й чудовим продюсером столичного російськомовного гурту «Інший Той Самий», до складу якого війшли Андрій «Gran» Границя (гітара, вокал), Денис «Deniok» Гома (бас) та Юрій «Page» Уваров (гітара). Загадкові музиканти з 1990-их випустили всього два альбоми — «Хроника позитивных действий (Случайная музыка)» (1992) та «Восемь ударов — почти любовь» (1994). І якщо перший можна вважати втраченим (як мінімум, у мережі його точно не знайти), то другий повноформатник, завдяки старанням музичних інтернет-ентузіастів, вдалося зберегти. «Восемь ударов — почти любовь» тяжіє бiльше до готичного року — навіть до його пришвидшеного і більш запального піджанру, дет-року.

На жаль, ми навряд зможемо перевірити приналежність «Інший Той Самий» до готичної субкультури, проте таке похмуре, злісне звучання наштовхує на думку про схожість з американським гуртом Christian Death. Тексти — на перший погляд прості, проте з кожним наступним прослуховуванням перетворюються на заплутану загадку, яку сам соліст не може розгадати. Більше того, слова тонуть у стіні гітарно-барабанного шуму, через що розібрати їх — справжній виклик:

Я тебя не видел, я тебя не знаю, я тебя люблю.
Я тебя не видел, ты мне нравишься, я люблю.
Когда придёшь, подарю тебе перстень, любуйся камнем. (із пісні «Кэсс»)

 
 
 

У 1996 році гурт вирішив змінити назву з «Інший Той Самий» на «Пірата Бенд» — схоже, це було правильним рішенням, адже тоді гурт і набрав більшу популярність, навіть зʼявлявся декілька разів у хіт-параді «Територія А». Того ж року колектив випустив свій єдиний альбом у рамках цього проєкту — «Солнце пиратской любви». 

Разом із назвою змінилось звучання гурту: він ніби заспокоївся і почав грати більш меланхолійний і чуттєвий постпанк. Чого тільки варта пісня «Юлия» — чи не найромантичніша композиція-зізнання в коханні, яка стане ідеальним саундтреком до осінніх прогулянок.

На жаль, «Солнце пиратской любви» в цілісному вигляді можна послухати тільки в телеграм-каналі Миколи Маги, якому вдалося повністю зібрати всі пісні з альбому.

 

Эпилог

Епілогом цього списку про першопрохідців українського постпанку стане гурт «Эпилог», утворений на початку 1990-х у Чернігові. Сергій Жайворонків, Дмитро «Бай» Погуляйло, Олександр Сапон, Роман Юрчук і Ярослав Сирота — таким був склад гурту, хоча хто відповідав за який інструмент, досі залишається загадкою. 

Не менш загадкова й історія створення «Эпилога», творчості гурту, концертної діяльності та головних джерел натхнення — в інтернеті практично немає інформації, крім хіба що фото самого гурту, розміщених на сторінці Олександра Сапона у Facebook. Головною спадщиною чернігівського постпанк-колективу є альбом «Путешествия в ночи», котрий вийшов у 1992 році.

 
 
 
 

Творчість гурту сповнена юнацького максималізму, для якого характерні протестність, дух бунтарства і невіра у власне майбутнє. Соліст (ким би він не був із цієї пʼятірки) звучить так, ніби його спів — це крик душі. Його хрипкий голос часто губиться в інструментальному шумі, бо запис альбому настільки неякісний, що часто звук перетворюється на гітарно-барабанний скрегіт. Самі ж гітари і барабани змагаються у швидкості й голосистості: постійно перегукуються одне з одним, але ця своєрідна «розмова» видається не агресивною, а радше тужливою.

 


Фото: архів Олександра Сапона

 

«Путешествия в ночи» — це хоч і низькоякісний запис, але в ньому відчувається привабливість музики тих часів: вона не була досконалою, можливо, десь не вистачало віртуозності, проте вона була самобутньою, унікальною і неповторною — настільки неповторною, що зараз її ледве можна знайти у вільному доступі.

 

За матеріалами видання "Слух". 
https://slukh.media/