Історій у соцмережах — тисячі. Драматичних, вигаданих, правдивих, перебільшених. Більшість я читаю — і забуваю. Але одна, прочитана кілька років тому, чомусь залишилась.
Це була історія старшої пари. Її не написав професійний журналіст, здається, навіть не письменник. Але в ній була щирість, яка чіпляє. Я пам’ятаю не кожне слово, але точно — настрій. Вона починалась із прогулянки в парку. Вони йшли повільно, тримаючись за руки. Рожева сукня в жінки. Світла сорочка в чоловіка. Теплий день. І раптове погіршення її самопочуття. Швидка допомога. Діагноз, який не залишає надії. «Залишилося два місяці» — фраза, яка лунала в тексті, як остаточна точка.
Але замість жалю — в цій історії була дія. Вони вирішили прожити ці два місяці як нове життя. Париж. Кінотеатр. Родинна вечеря. Танок у парку під живу музику. П’ять речей, які вона хотіла встигнути — і які вони встигли зробити. А потім — фінал. Без надмірної драми. Просто прощання. І ромашки на могилі.
Можливо, тому що вона стала для мене маркером: скільки всього ми відкладаємо. На "потім". На коли буде зручніше. На коли точно буде час. Історія цієї пари — вигадана чи ні — повертається до мене щоразу, коли я думаю, чи зробити щось зараз, чи перечекати.
Я не памʼятаю автора. Але памʼятаю відчуття, яке залишилось: якщо залишилось два місяці — прожити їх не як очікування, а як новий шанс.
Можливо, любов — це не про те, щоб бути разом усе життя. А про те, щоб навіть останню мить зробити спільною.