Український слід у Венесуелі: як українці творили мистецтво та науку за океаном

Українська діаспора у Венесуелі формувалася поступово, через кілька хвиль еміграції, починаючи з міжвоєнного періоду і особливо після Другої світової війни. Вона не була масовою, як до Канади чи США, але її точно можна назвати "надзвичайно якісною". До країни прибували як інтелектуали та митці, так і родини, які шукали безпечного прихистку від політичних переслідувань.

Перший волинянин у тропіках

Перша хвиля еміграції відбулася у ХІХ столітті. Це були поодинокі мандрівники та фахівці. Проте найвідомішим представником цього періоду був Михайло Скибицький — перший задокументований волинянин у Венесуелі, який брав участь у національно-визвольному русі місцевого населення.

Після військової служби Скибицький був особистим помічником першого президента Венесуели Хосе-Антоніо Паеса. Написав його біографію. Уперше в історії дав інженерний розрахунок Панамського каналу, над яким американський лідер Дональд Трамп хоче встановити контроль.

Після повернення в Україну у 1835 році Скибицького заарештували царською охранкою за особистим наказом імператора Миколи І. Його вілла "Україна" в Маракайбо збереглася з 1830-х років.

Українка, що змінила медицину у Венесуелі

Натхненницею для жінок у медичній сфері країни стала саме українка Ля Імбер. Вона народилася 1914 року в Одесі та емігрувала з родиною до Венесуели ще в молодому віці. Родина шукала безпечного середовища після революційних та воєнних потрясінь, а сама Ля рано проявила зацікавленість до медицини та догляду за дітьми.

Вона увійшла в історію Венесуели як перша жінка, яка здобула ступінь докторки медицини, спеціалізуючись на педіатрії. Імбер активно працювала над розвитком дитячої медицини та догляду за дітьми, закладаючи фундамент сучасної венесуельської педіатрії.

 

Ля Імбер стала першою жінкою серед членів ради Медичної школи Федерального округу, а також співзасновницею Венесуельського товариства педіатрії та дитячого догляду. У 1949–1951 роках вона очолювала це товариство.

Імбер відкрила шлях для наступних поколінь медиків, особливо жінок, і залишила після себе значний слід у педіатрії та дитячій медицині Венесуели.

"Золота еміграція" українців до "малої Венеції"

Друга та основна хвиля української міграції до Венесуели відбулася після Другої світової війни. Тоді тисячі українців опинилися в таборах для переміщених осіб у Німеччині та Австрії. Вони не могли повернутися в СРСР, де на них чекав ГУЛАГ. Венесуела в цей час переживала нафтовий бум і потребувала робочих рук та інтелекту.

Тодішній уряд країни відкрив двері для антикомуністичних біженців. Лише за три роки (1947–1950) до порту Ла-Гвайра прибуло близько 3500–4000 українців. Серед них була дочка прем'єр-міністра уряду УНР Ісаака Мазепи Галина Мазепа разом із чоловіком Володимиром Ковалем та новонародженим сином Богданом. Рішення про переїзд було вимушеним: після Другої світової війни родина пережила особисту трагедію — загибель двох дітей і матері художниці під час бомбардування Праги.

Оселившись у Каракасі, Мазепа швидко інтегрувалася в місцеве мистецьке середовище. Вже у 1948 році вона почала працювати в рекламній та кінематографічній студії ARS Publicidad/Bolívar Films як художниця-ілюстраторка і мультиплікаторка. Того ж року відбулася перша персональна виставка у Венесуелі, що закріпила її статус професійної мисткині в новій країні.

Найбільш тривалим і впливовим став її період співпраці з дитячим освітнім журналом Tricolor, який видавало Міністерство освіти Венесуели. Впродовж понад 25 років Галина Мазепа ілюструвала журнал, формуючи візуальну мову для кількох поколінь венесуельських школярів. Саме ці роботи принесли їй загальнонаціональне визнання.

 

У венесуельський період її творчість поєднала українські мотиви, модерністську естетику та латиноамериканський фольклор. Вона працювала з живописом, графікою та керамікою, створювала декоративні серії на міфологічні й історичні теми. За ці роботи Мазепа-Коваль отримала Національну премію Венесуели з прикладного мистецтва (1956) та міжнародне визнання. Зокрема, у 1980 році здобула Золоту медаль ЮНЕСКО як найкраща ілюстраторка дитячих книг. Її кераміка та мозаїки досі прикрашають будівлі в Каракасі.

Династія Кричевських у контексті Венесуели

Говорячи про українську присутність у Венесуелі, варто згадати, що окреме місце посідає династія Кричевських. Василь Кричевський — архітектор, художник і автор малого герба України — після Другої світової війни опинився в еміграції та провів останні роки життя в Каракасі.

Він працював у живописі, графіці та декоративному мистецтві, створюючи полотна, ескізи та орнаменти, які поєднували українські мотиви з новою латиноамериканською культурною реальністю. Його роботи відображали не лише художню майстерність, а й спробу зберегти українську ідентичність у чужому середовищі, переносячи традиції на новий континент.

 

Внесок Кричевського у Венесуелу проявився і в культурному обміні: його роботи та виставки ознайомили місцеву аудиторію з українським модернізмом і декоративним мистецтвом, а контакти з венесуельськими митцями сприяли інтеграції української естетики у місцевий мистецький контекст.

 

Таким чином він не лише зберіг спадщину України, а й став посередником культурного діалогу, залишивши за собою слід у мистецькому житті Каракасу та латиноамериканського андеграунду.

За матеріалами Суспільне культура
Юрій Свиридюк