В етері:
Як існувати в радикальній одночасності викликів?
Які питання українці мають поставити собі на майже п’ятому році повномасштабної війни, аби зрозуміти, в якій точці ми є і як можна вже зараз вплинути на майбутнє? Вочевидь, що і ці запитання, і відповіді на них — про одночасність, яку Катерина Ботанова називає радикальною. «Це про життя в довгій війні, коли значення й розуміння перемоги постійно змінюється, а потреба надавати життю сенсів — ні».
Написала
Есеєм Катерини про радикальну одночасність і ранжування викликів відкриваємо проєкт, створений спільно з Інститутом фронтиру — «25 стратегічних питань для України». Це серія візійних текстів, в яких українські інтелектуали пробують не лише фіксувати виклики для України, а й розгортати довкола них глибокі дискусії, аби побачити нові контури суспільного розвитку.
Джеймс і довга історія
Навесні 2025 року Пулітцерівську премію з художньої літератури, найважливішу американську літературну премію (і чимало інших нагород), отримав роман афроамериканського письменника Персіваля Еверетта «Джеймс». У ньому події однієї із ключових американських книг, дуже популярної також серед нас, радянських дітей 1970–80-х — «Пригоди Гекльберрі Фінна» Марка Твена — переповідає раб-утікач Джим, з яким Гек розділяв частину своїх пригод. Хоча як переповідає — він їх проживає, переживає та, врешті-решт, розповідає власну історію.
Очевидно: те, що розповідає Джим, радикально відрізняється від історії, яку ми з дитинства знаємо від Гека. Ба більше, перед нами геть інший Джим — Джеймс, який нарешті знімає маску зручного, простецького, недорікуватого, хоч і дуже милого й доброго раба, котру на нього натягнув Марк Твен. За нею сильна і складна особистість, яка таємно читає Руссо та Монтеск’є із бібліотеки господарів, у гарячці марить розмовою з Вольтером про природу людської нерівності та гідності й, урешті-решт, мріє написати свою історію у пам’ять про тих, хто не вміє читати й писати. Маска повертається лише в присутності білих, до яких він та інші раби говорять дивакуватою неоковирною говіркою, що її для них уявив Твен, і в яких вони заради власної безпеки свідомо підтримують відчуття вищості та праведності.
У Твена моральний пік роману — коли в критичній ситуації Гек, насправді нічим не ризикуючи, усе-таки між расизмом (інституціоналізованим і інтерналізованим) і дружбою обирає дружбу. У Еверетта Джим наче позбавлений вибору, бо не володіє власним життям. А втім, він обирає боротися не просто за своє виживання, а за життя, яке має сенс, тож мусить щодня давати собі раду з десятками викликів і балансувати на вістрі численних моральних дилем — для того, аби попри все залишатись людиною (особливо коли в очах більшості він нею не є).
Якою є ціна життя, свободи, правди, справедливості, дружби, гідності, відданості, гордості, сили, влади та любові у глибоко несправедливому й негуманному світі? Якою є ціна можливості розповідати власні історії від свого імені та як довго її треба виплачувати? Чи достатньо вибрати добро один раз і чи означає це отримання індульгенції на решту життя?
Чому через 160 років після скасування рабства у США і через 60 років після повноцінного отримання темношкірими громадянами та громадянками права голосувати, після Мартіна Лютера Кінґа й Анджели Девіс, Джеймса Болдвіна й Тоні Моррісон, урешті-решт, після Барака Обами, після тисяч книг, виступів, вистав, мистецьких творів, які надають, повертають, виборюють, обстоюють, перепривласнюють голоси для нащадків рабів, Персіваль Еверетт обирає переписати історію раба з XIX століття?
Чи не тому, що ця історія триває дотепер? Джим і досі в дорозі до беззаперечного й непідважуваного права бути Джеймсом, до свободи, рівності та справедливості у країні (та в ширшому геополітичному контексті), де структурний расизм та інституціоналізована нерівність (расова, гендерна, класова) не лише нікуди не зникли, а й тріумфально повертаються на прапорах і в політиках руху MAGA1 і «Проєкту 2025»2, мета яких — знищити здобутки революцій 1960-х.
Складність Джеймсового півторастолітнього шляху, ціль якого й досі поза досяжністю, у тому, що це не шлях боротьби за особисту свободу, а усвідомлення, що вона неможлива без загального звільнення.
Не існує часткових виключних прав, не можна бути вільним у невільному й нерівному суспільстві.
Ба більше, у часи, коли «плинна модерність», про яку писав понад 10 років тому Зиґмунт Бауман, здається, завершується і замість «міжвладдя» ослаблених національних держав, які не дають ради з понаддержавним, глобальним порядком денним, повертається авторитарна влада триполярного світу (США, Росія, Китай), постає питання глобальної транскордонної солідарності. Чи можна бути вільними у вкрай поляризованому, автократичному, несправедливому світі?
Розхитати канон
Інший важливий аспект книжки «Джеймс» у тому, що Еверетт кидає виклик американському, а насправді цілому західному літературному й культурному канону (недаремно Джим уві сні дискутує з Вольтером) у не найсприятливіший для цього історичний та геополітичний момент.
Евереттове перетворення Джима на Джеймса — це не просто емансипативний жест чи символічний ляпас Твенові чи скидання пам’ятників. Попри тривалі дискусії про расизм, вживання зневажливих і расово образливих слів щодо темношкірих персонажів і загалом принизливо-глузливий тон, роман «Пригоди Гекльберрі Фінна» й досі включений в американську шкільну програму, входить до списку «Книжок, які сформували Америку» Бібліотеки Конгресу і численних рейтингів найважливіших видань. «Джеймс» — це не лише перепривласнення наративу, а й запитання про те, хто і як формує культурний канон, як він відображає актуальні, сьогоднішні владні структури і яким є світ, який у ньому постає.
Наприкінці 2025 року, у підсумковому подкасті про «Книжки, які змінили світ», редактори The Economist ділилися своїми списками. Чи варто навіть дивуватися, що ці переліки на 95 % — англомовні, британські книжки (від «Походження видів» Дарвіна до «Володаря перснів» Толкіна, поміж ними — «Своя кімната» Вірджинії Вулф і «Франкенштейн» Мері Шеллі) і десь на 70 % написані чоловіками? Світ, який бачать редактори одного з найвпливовіших світових медіа з глобальною авдиторією, формується у Великій Британії білими чоловіками, змінюється під впливом і завдяки британському знанню. (І, вочевидь, гарно резонує із британською шкільною читанкою.) Те, що наприкінці 2025 року пропонується світові, є фактично британським імперським баченням (яке так і не змирилося зі втратою ані американських колоній, ані глобального впливу), де «решта світу» не присутня навіть на маргінесах і яке зупинилося в кращому разі наприкінці ХХ століття.
М’яка (і геть не м’яка) постімперська й неоімперська сила транслює цю систему цінностей та образів, а відповідно влади та ієрархій, далеко поза метрополії, до суспільств і спільнот, яких у цій картині світу фактично немає або які лишаються недорікуватими «іншими», подібними до Твенового Джима — деколи просто відсутніми, невидимими або німими, а деколи присутніми, але як недолуге тло, покликане підкреслювати чесноти протагоністів. На кшталт албанців, сербів чи українців нової хвилі голлівудських блокбастерів — хитрих та жорстоких пройдисвітів, які розмовляють незрозумілими мовами; або шерифів із корінних народів — відданих своїй справі, але нездатних побачити ширшу картину.
Камерунський письменник і філософ Нґуґі ва Тіонґо називав цей (західний) культурний канон культурною бомбою, яка знищує здатність людей, спільнот і суспільств, відсутніх чи об’єктивованих цим каноном, вірити й довіряти собі, своєму світу, своїй спадщині та своєму знанню. Ба більше, виробляти власне знання на основі досвіду свого суспільства, створювати картину світу, в якому суспільства й різні їхні члени та членкині, а також спільноти зможуть вповні впізнавати себе й на основі цього досвіду включатись у глобальний діалог. Чи буде це знання заперечувати та ламати наявний домінантний культурний канон, підкріплений економічними ресурсами й політичною владою, чи змінювати його — оновлювати, розштовхувати, розширювати, урешті-решт, ускладнювати? Чи можна його змінити, не зламавши, чи можна ускладнити, якщо в його основі лежить спрощення та анігіляція небажаних голосів? Тут хочеться пригадати один із найвідоміших висловів афроамериканської феміністичної письменниці Одрі Лорд: «Не можна зруйнувати господарів будинок його ж інструментами».
Цей складний-складний світ
Історія змінюється дуже повільно. Господарів будинок потріскує та похитується, але тримається ще доволі міцно.
Шлях від звільнення до свободи, від права голосу до реальної суб’єктності, агентності та впливу на порядок денний може тривати десятки, а то й сотні років.
І часом, коли видається, що берег уже близько, він виявляється марою.
Як не дивно, але саме в найтемніші часи — у часи найбільшого після Другої світової війни відкату демократичних прав і свобод, найсерйозніших загроз людській гідності та рівності, небезпеки для досі маргіналізованих і загрожених, масштабної російської агресії — часто саме культура виявляється простором, де звучать нагадування про те, що боротьба триває, що знесення гегемонів і постання справді мультиполярного світу — це дуже довгий шлях, на якому водночас доводиться давати раду силі-силенній стратегічних викликів, жоден із яких не є не на часі, не може бути не на часі.
Загалом вибір і ранжування викликів — це привілей ресурсних, безпечних і стабільних суспільств. Суспільства ж, які борються не тільки за виживання, а й за життя, сенси і зміну владних систем, без яких вони ніколи не дістануться безпеки, а з нею і свободи та справедливості, такого привілею не мають. А оскільки теперішня зміна світової геополітичної архітектури чітко сигналізує про зміну звичного безпекового порядку для тих, хто віддавна не почувався загроженим, то радикальна одночасність перестає бути вимогою виключно емансипативних дискурсів. Вона перетворюється на глобальний порядок денний.
Довгий шлях боротьби за власну суб’єктність, увласнення виробництва знання, множинність і одночасність викликів — це, з одного боку, дуже українська історія, а з іншого, у перспективі глобального руху за зміну культурних канонів, множинність голосів і суб’єктностей та геополітичну децентралізацію — це лише початок шляху. У цій точці історії критичним видається усвідомлення цього шляху, здатність постійно тримати його в перспективі глобальних солідарностей і прийняття одночасності викликів, з якими суспільство вже дає і змушене буде давати раду.
Радикальна одночасність — це про багатошаровість реальності, багатоголосся ідентичностей, про ускладнення як єдиний спосіб протистояти стиранню, замовчуванню і знищенню.
Це не про розпорошення уваги та ресурсів, а про порядкування нелінійністю викликів і про прийняття того факту, що простих відповідей не існує, бо геть усі питання, з якими стикається українське суспільство, особливо останні чотири роки, — складні.
Радикальна одночасність — це про життя в довгій війні, коли значення й розуміння перемоги постійно змінюється, а потреба надавати життю сенсів — ні. Про здатність не випускати з уваги й постійно працювати зі змінними сценаріями майбутнього, водночас працюючи щодня для перемоги тут і тепер. Про український фокус і європейські та глобальні горизонти. Про нормалізацію війни не як виживання, а як життя, в якому втрати, горювання, збереження пам’яті та втома існують поруч із великою внутрішньою силою, взаємною підтримкою, гнучкістю і стратегічним мисленням. Про потребу у великій стійкості, яка, втім, не може будуватися на зневазі чи відкиданні засадничої людської крихкості. Про щоденну копітку відбудову, яка відбувається водночас зі щоденними руйнуваннями й усупереч їм.
Це про бачення того, як воєнні виклики обмежень, самообмежень і дисципліни існують водночас із пріоритетом прав людини і вимогами загального верховенства права. Як потреба постійної гнучкості й адаптивності до безупинно змінюваних умов життя та опору у тривалій війні лише посилює вимоги до постійної адекватної комунікації та суспільного консенсусу щодо цих змін. Як стратегічне керування даними й інформацією часто балансує на межі можливості перетворитися на брехню або маніпуляцію.
Тут важливо говорити про визнання низових горизонтальних зв’язків, які є засадничими для українського суспільства, і критичній важливості інституцій як гарантів тяглості та сталості політик і практик.
А ще про підтримку інституцій — культурних, освітніх, наукових — відповідальних за сталість вироблення знання, бо лише так українське суспільство може зберегти свою суб’єктність і включатися в глобальний емансипативний полілог. Про стале та наполегливе інвестування в освіту, критичне ставлення до шкільної програми задля того, щоби в країні відбулися наступні покоління громадян, здатні довго і складно думати.
Це постійна артикуляція питань: що потрібно, щоби в Україні в умовах демографічної кризи взагалі були ці наступні покоління? Як в умовах тривалої війни системно інвестувати в доглядову, медичну й підтримчу інфраструктуру, яка зніматиме потрійне навантаження з жінок і допомагатиме поверненню останньої хвилі еміграції? Як інвестувати в людей, не інструменталізуючи їх, не перетворюючи в «людський капітал»? Як взагалі інвестувати в людей не в як чинник «стійкості» чи «незламності», а як у найбільшу суспільну цінність?
Як говорити про множинність ідентичностей в українському суспільстві сьогодні та в минулому як про чинник сили й опірності в ситуації тривалої зовнішньої загрози, яка вимагає єдності? Як під час війни не глорифікувати, а постійно ускладнювати, розширювати, проблематизувати знання про різні шари української історії та культури, водночас шукаючи мов і образів, які ламатимуть усталений світовий культурний канон, в якому Україна була й досі є непевним і часто незрозумілим (а то й непотрібним) áктором?
Як не заплутатись у цій множинності питань і викликів, не втратити головного, не збитися з довгого шляху до перемоги, свободи, справедливості, людяності, які, як ми пам’ятаємо, можливі лише у вільному та справедливому світі? Як умістити в одне життя всю цю радикальну одночасність, невимовно прекрасну й жахливу водночас?
На ці питання точно існує багато відповідей. Однак найважливішим все-таки видається зберігати та плекати в собі здатність за будь-яких обставин формулювати ці питання — незручні, складні, неприємні, такі, що не на часі, на які немає ресурсів і сил. Збирати велику мапу питань, які ми як суспільство маємо поставити собі сьогодні, аби мати можливість думати про своє завтра, в якому Україна збережеться як суверенна держава, як множинне демократичне суспільство, як частина нового світового порядку денного, нового великого багатоголосого культурного канону.
Саме для цього Інститут фронтиру та Ukraïner починають проєкт «25 стратегічних питань для України» — 25 публічних інтелектуалів розмірковуватимуть в есеях над тим, де ми є зараз і як нам рухатися далі. 25 непростих питань упродовж 2026 року. І це лише початок.
За матеріалами Ukraїner