Знайомимось: provulok — болісний построк про тугу за втраченим домом

Олена Мосійчук

У травні 2024 року Льоман Судакли презентував свій третій альбом у рамках проєкту provulok — dissociation. Він охарактеризував його як інструментальний постшуґейз: майже без слів (за винятком фітів) музикант намагається передати крізь гітарний скажений шум свою тугу за домом і болісні зміни, через які йому довелося пройти.

Льоман народився і виріс у Криму, проте через окупацію півострова росією вимушений був переїхати до Києва. У його творчості наскрізний мотив суму за домом і біль через несправедливість щодо кримськотатарського народу, що досі не припинилася. 

Музикант має кілька мініальбомів, кожен з яких є логічним, більш пригніченим і важчим продовженням попереднього. Це німий построк, який говорить гучніше за будь-які слова.

Напередодні сольного концерту provulok у Києві у просторі «КультМотив» 22 червня ми поспілкувалися з Льоманом — про дитинство в Криму, переїзд до Києва та безмежну любов до українських виконавців.

 

 

Розкажи про себе. Звідки ти, де навчався, де живеш зараз і ким працюєш?

 

Я з Криму, з села Кутлак під Судаком. Правда, після 1944 року й геноциду мого народу, росіяни почали називати його Веселе. Навчався у Київському національному економічному університеті ім. В. Гетьмана та в Туреччині, місті Бурса, за спеціальністю «Психологія».

Був період, коли я навіть працював психологом, але згодом зрозумів, що поки занадто молодий, щоб вигорати на такій роботі. Зараз живу в Києві. Працюю, в принципі, за фахом: проходжу практику щодо проведення перевірок на поліграфі в Міністерстві оборони України. Я тільки розпочав, але це цікавий шлях. Поки що мені подобається.

 
 

 
 
 

З чого почалося твоє захоплення музикою?

 

Це було за два-три роки до окупації Криму. Мені було 13–14, я працював на шезлонгах на пляжі: розтягував їх, укладав туди людей. Усе це відбувалося в екосистемі ресторану, де працювали також і художники, що жили неподалік. Одного дня мене відправили до них щось роздрукувати. 

Я прийшов, бачу — в них на стіні висить колекційна гітара Fender Telecaster 1972 року. Попросив на ній побринькати, а наступного дня взяв зарплату і купив свою першу акустичну гітару. Через пів року взяв собі електрогітару Jay Turser такого ж кольору, як у Біллі Джо Армстронга з Green Day (у кожного був такий етап). У 16–17 почав своє видумувати й записувати. Виходило ультразашкварно, але кожен музикант проходить цей період.

 
 
 

Чому твоїм сценічним імʼям став provulok? Який символізм тут захований?

 

Провулок викликає в мене відчуття, в приємному сенсі цього слова, медитативного усамітнення, затишку. Окрім того, коли я придумав цю назву, вона асоціювалася у мене з андеграундом. Я тоді багато слухав BONES та інших музичних продюсерів з обʼєднання TeamSESH, кожен із яких мав цікаве найменування без особливого змістового навантаження. Але в них був певний вайб, тому я обрав собі подібну за відчуттям назву. І ще мені просто подобаються провулки: в Івано-Франківську, Львові, якщо в Україні, чи в Стамбулі та Лісабоні, де дуже вузько і ледве вміщається дві людини.

 
 
 

Як змінювався твій музичний смак і що чи хто на нього вплинуло? Кого ти слухаєш зараз із українських і зарубіжних виконавців?

 

Як і в будь-якого підлітка, у мене був перехід з репу на рок: із Eminem і 50 Cent на Green Day та Metallica. Я можу сказати «дякую» і дякую своїй мамі за те, що кожен ранок у початковій школі я їхав у машині під «Океан Ельзи». Можливо, я був сумною дитиною через це, але це все одно було краще, ніж те, що слухали мої однолітки.

Із 15 років почав слухати більш-менш нормальну сучасну музику. Тоді на мене вплинули the xx та BONES разом із TeamSESHDrew The Architect, drip-133cat soupBianco Billions. Вони, як і музикант Dean Blunt, знаходили красивий семпл, навколо якого будується потім весь трек. Також на мене вплинули композитори компʼютерних ігор: серед них був Джеремі Соул, який написав саундтреки до MorrowindOblivionSkyrim.

 
 
 

 
 
 

Із українських виконавців слухаю, по-перше, Миколу Пацюка, який робить перспективний український інді-рок. sportcafé — це майбутнє постпанку України: вони звучать по-британськи, не в дусі «панельок», і виходить нестереотипно. Якщо sucilna_nevdacha.exe (Надя Печуркіна) зараз запише повноформатний альбом, то це буде вже готова поп-артистка. Максим Тимощук (Тощо), який спродюсував її останній мініальбом і мій повноформатник dissociation, готує свій гіперпоп-альбом, якого я не можу дочекатися. Йому, нагадаю, всього 17 років, і він уже півтора роки працює як повноцінний саундпродюсер. Із електронної сцени дуже раджу Олексія Податя, кожен його лайв або сет — до сліз.

Із іноземних можу зазначити чилвейв-проєкт Washed Out, який класно піднімає настрій. Послухати його — наче з’їздити на море: такі він має літні мотиви, вайби відпочинку. Звісно ж, Aphex Twin — легенда, якого важко не слухати і не бути в шоці від того, в якому році він почав робити свою музику. З шуґейзово-інструментальних гуртів можу зазначити Whirr, який особливо рекомендую слухати, якщо вас кинули дівчина чи хлопець. Із електронного можу порекомендувати Windows96 — це суміш IDM і ретровейву. Hermanos Gutiérrez — це швейцарський колектив латиноамериканського походження, вони роблять інструментальну латинську музику, просто з двох гітар, і це прекрасно звучить. Можу порекомендувати гурти Glare і Gleemer — непопулярний сучасний шуґейз.

 
 
 

 

Хто твій кумир і приклад для наслідування?

 

Кумирів, мабуть, немає, а ось одним із прикладів для наслідування для мене є Юра Каплан і третій альбом гурту «Валентин Стрыкало» — «Развлечение». Якісніше за нього на українській сцені я нічого поки що не чув. Мені хтось розповідав, що під час запису гурт орендував чи то кінотеатр, чи якесь інше велике специфічне приміщення, щоб записати природну пружинну реверберацію. Цей підхід я хотів би відтворити у своїй творчості, робити такі речі, щоб витягувати цікавий звук.

Якщо говорити про наслідування, то в певному сенсі я продовжую сучасну традицію кримської музики, але не національну. Був такий гурт This Cold Normandy, який розпався через кілька років після початку війни в 2014 році. Скільки б я не слухав різних гуртів, ці чуваки з Ялти мали на мене найсильніший вплив. Я почав писати музику в такому ж доволі нішовому жанрі.

 
 
 
 

Якби Крим був жанром, він би на 100% був построком. Якщо зануритися у цей стиль, то майже у всіх гуртів на обкладинках альбомів — фото природи, тварин, відчувається звʼязок із природою. А Крим — дуже живописне місце зі специфічною природою та кліматом.

 
 
 

Що ще, окрім музики, тебе надихає (література, кіно, природа)?

 

Надихає те, що зі мною відбувається. Коли людина пише музику, вона передає свій стан. Якщо говорити про неї, як про сублімацію, а не комерцію, звісно. Надихають труднощі. На жаль, ми живемо в такій реальності, коли з нами більше відбувається труднощів, ніж щастя. Надихає, коли перемагаєш ці труднощі. З цим допомагає, наприклад, література. Я зараз завис на «Наодинці з собою» Марка АвреліяНе те щоб я стоїк, але деякі його думки дуже допомагають. 

Я не можу зараз повернутися додому, тому постійно уявляю свій дім, відчуваю тугу за ним — і це мене надихає. Однозначно надихає природа. На Новий рік ми з друзями їздили в Карпати, і мені заряду та енергії від поїздки вистачило на декілька місяців. Ще театр. Інколи ходжу до Марусі Чуприненко на вистави, коли вона не Артистка Чуприненко, а актриса Чуприненко.

 
 
 
 

 
 
 

Для тебе музика є хобі чи повноцінною діяльністю? Хочеш, аби музика стала чимось більшим?

 

Я не ставлюсь до музики, як до хобі, але і як до постійної діяльності — теж ні. Коли ми сіли за альбом із Тощо, то я поставився до процесу відповідально, ми систематично зустрічалися. Процес тривав три місяці. І за цей час музика мене змінила. Я не знаю, як це краще назвати: робота чи хобі, але точно зрозуміло, що відбувається трансформація. Особливо коли дивишся ретроспективно на свої старі роботи. Усі три мої альбоми — дуже різні, і це класно показує і ріст, і зміну мене як артиста.

Звісно, хотілося б, щоб музика була діяльністю номер один, щоб я жив музикою, заробляв нею. Але в наших реаліях із тисяч музикантів, дай Боже, сотня цим живе, заробляє і не відчуває проблем. Але ціль є, і я рухаюсь у цьому напрямку. Мені хочеться писати нові альбоми, створювати нові проєкти окремо від provulok в інших жанрах, але на це треба вкладати ресурси. Концерти — теж ризик. Хочеться більше грати наживо, але це дорого. 

Окрім сайд-проєктів, хочеться брати участь у продакшні альбомів інших артистів. Мені було б цікаво, припустімо, написати гітару до декількох треків якихось виконавців. Я роблю певні кроки до цього. Сподіваюсь, у мене все вийде.

 
 
 

Ти часто говориш про тугу за домом. Розкажи про своє дитинство, про своє коріння. Як ти намагаєшся його відобразити в творчості?

 

Кримські татари — це один із небагатьох випадків, коли в назві народу лежить географічна складова, а саме те, де вони проживають. Крим — це частина ідентичності, в моєму випадку — абсолютно, на 100%. Відсутність можливості там бути завдає мені великого болю і втрати чогось дуже важливого.

Якщо подивитися на звичайний досвід українських дітей до початку війни 2014 року і мій, то у мене він доволі незвичний. В принципі, зростати в Криму — особливий досвід. Я ще й ріс у специфічних обставинах. По-перше, це село, повністю оточене горами. По-друге, поруч море, тому постійно відбувалася взаємодія з природою. Окрім того, інші мова, культура, релігія (іслам), тюркські традиції. 

 
 
 

 
 
 

Я говорив кримськотатарською мовою, жив у місцях компактного проживання кримських татар. Звучить страшно, але це нормально. Коли зник «совок» і разом із ним заборона кримським татарам повертатися до Криму, люди почали активно повертатися додому. Люди з’їжджалися в місця, де вони проживали до геноциду та депортації. Зазвичай на цих місцях або вже жили росіяни, або вони були зруйновані, і люди мали з нуля будувати хати. 

Мій батько повернувся з сімʼєю у те саме село, де вони жили раніше, і вони почали будувати наново дім. Поруч були інші родичі, і так вулиця за вулицею створювались місця компактного проживання. Десь квартал, десь три вулиці поспіль жили тільки кримські татари. Я виріс на одній з таких вулиць. До п’яти років не говорив ані російською, ані українською — тільки кримськотатарською. Це було до того, як мене почали водити на дошкільні курси. Там уже я почав говорити російською. На жаль, я вчився не в кримськотатарській школі, хоча такі були при Україні. 

Це була перша моя складність у соціумі, тому що я почав відчувати, що відрізняюся. І не тому, що виглядаю інакше. Я просто не розумів, як дитина, що зі мною не так, тому що ставлення до мене було набагато гірше, ніж до однолітків. Тільки з часом почав розуміти, що це через національність. Був присутній булінг тривалий час, особливо в початковій школі, поки я не почав активно себе захищати.

Зараз я ще не дійшов до того, щоб відображати мої коріння і традиції у музиці, тому що вважаю, що ще не готовий. Це дуже відповідально — вплітати в свою творчість такі речі. Тому поки я використовую кримські краєвиди як заміщення до коріння, тому що Крим — це насамперед природа і контакт із нею. Я використовую це в назвах треків. Коли відчую, що зʼявився скіл і спроможність робити музику якісніше, то буду потихеньку інтегрувати і речі, пов’язані з моїм корінням і традиціями.

 
 
 

Яким для тебе був переїзд до Києва? Що ти переживав в той момент?

 

Я не хотів виїжджати за межі дому. Через політичний тиск і тиск на сім’ю мій батько виїхав одразу, а я ще довчався у школі. Наша сім’я переживала обшуки від ФСБ. Батько мені пояснив, що це необхідний, вимушений крок, тому я переїхав. Це було жахливо. Я перший курс не міг нормально спати, не міг нормально існувати, у мене майже не було соціальних взаємодій. Як потім з’ясувалось, мені діагностували депресію з посттравматичним синдромом. Згодом я адаптувався і почав жити, як нормальна людина.

 

 
 
 

Що змусило тебе дисоціюватись на новому альбомі?

 

Переїзд з дому і неможливість туди повернутися — це певний процес, що вбиває щось усередині мене. Відсутність можливості перебувати там, де твоє місце — я досі вважаю, що там моє місце, — змінює мене, ці зміни лякають. Таке враження, що я стаю тим, ким не хочу бути. Складно пояснити.

 
 
 
 
 
 

 

Які твої подальші плани в provulok, що чекати в майбутньому?

 

Подальші дії — це грати концерти. Ми робимо зараз сольник, але хочеться грати більше на фестивалях і показувати людям, що послухати provulok наживо — це унікальний досвід.

 

За матеріалами видання "Слух". 
https://slukh.media/