Знайомимось: provulok — болісний построк про тугу за втраченим домом

Я з Криму, з села Кутлак під Судаком. Правда, після 1944 року й геноциду мого народу, росіяни почали називати його Веселе. Навчався у Київському національному економічному університеті ім. В. Гетьмана та в Туреччині, місті Бурса, за спеціальністю «Психологія».

Був період, коли я навіть працював психологом, але згодом зрозумів, що поки занадто молодий, щоб вигорати на такій роботі. Зараз живу в Києві. Працюю, в принципі, за фахом: проходжу практику щодо проведення перевірок на поліграфі в Міністерстві оборони України. Я тільки розпочав, але це цікавий шлях. Поки що мені подобається.

Це було за два-три роки до окупації Криму. Мені було 13–14, я працював на шезлонгах на пляжі: розтягував їх, укладав туди людей. Усе це відбувалося в екосистемі ресторану, де працювали також і художники, що жили неподалік. Одного дня мене відправили до них щось роздрукувати. 

Я прийшов, бачу — в них на стіні висить колекційна гітара Fender Telecaster 1972 року. Попросив на ній побринькати, а наступного дня взяв зарплату і купив свою першу акустичну гітару. Через пів року взяв собі електрогітару Jay Turser такого ж кольору, як у Біллі Джо Армстронга з Green Day (у кожного був такий етап). У 16–17 почав своє видумувати й записувати. Виходило ультразашкварно, але кожен музикант проходить цей період.

Провулок викликає в мене відчуття, в приємному сенсі цього слова, медитативного усамітнення, затишку. Окрім того, коли я придумав цю назву, вона асоціювалася у мене з андеграундом. Я тоді багато слухав BONES та інших музичних продюсерів з обʼєднання TeamSESH, кожен із яких мав цікаве найменування без особливого змістового навантаження. Але в них був певний вайб, тому я обрав собі подібну за відчуттям назву. І ще мені просто подобаються провулки: в Івано-Франківську, Львові, якщо в Україні, чи в Стамбулі та Лісабоні, де дуже вузько і ледве вміщається дві людини.

Як і в будь-якого підлітка, у мене був перехід з репу на рок: із Eminem і 50 Cent на Green Day та Metallica. Я можу сказати «дякую» і дякую своїй мамі за те, що кожен ранок у початковій школі я їхав у машині під «Океан Ельзи». Можливо, я був сумною дитиною через це, але це все одно було краще, ніж те, що слухали мої однолітки.

Із 15 років почав слухати більш-менш нормальну сучасну музику. Тоді на мене вплинули the xx та BONES разом із TeamSESH: Drew The Architect, drip-133, cat soup, Bianco Billions. Вони, як і музикант Dean Blunt, знаходили красивий семпл, навколо якого будується потім весь трек. Також на мене вплинули композитори компʼютерних ігор: серед них був Джеремі Соул, який написав саундтреки до Morrowind, Oblivion, Skyrim.

Із українських виконавців слухаю, по-перше, Миколу Пацюка, який робить перспективний український інді-рок. sportcafé — це майбутнє постпанку України: вони звучать по-британськи, не в дусі «панельок», і виходить нестереотипно. Якщо sucilna_nevdacha.exe (Надя Печуркіна) зараз запише повноформатний альбом, то це буде вже готова поп-артистка. Максим Тимощук (Тощо), який спродюсував її останній мініальбом і мій повноформатник dissociation, готує свій гіперпоп-альбом, якого я не можу дочекатися. Йому, нагадаю, всього 17 років, і він уже півтора роки працює як повноцінний саундпродюсер. Із електронної сцени дуже раджу Олексія Податя, кожен його лайв або сет — до сліз.

Із іноземних можу зазначити чилвейв-проєкт Washed Out, який класно піднімає настрій. Послухати його — наче з’їздити на море: такі він має літні мотиви, вайби відпочинку. Звісно ж, Aphex Twin — легенда, якого важко не слухати і не бути в шоці від того, в якому році він почав робити свою музику. З шуґейзово-інструментальних гуртів можу зазначити Whirr, який особливо рекомендую слухати, якщо вас кинули дівчина чи хлопець. Із електронного можу порекомендувати Windows96 — це суміш IDM і ретровейву. Hermanos Gutiérrez — це швейцарський колектив латиноамериканського походження, вони роблять інструментальну латинську музику, просто з двох гітар, і це прекрасно звучить. Можу порекомендувати гурти Glare і Gleemer — непопулярний сучасний шуґейз.

Кумирів, мабуть, немає, а ось одним із прикладів для наслідування для мене є Юра Каплан і третій альбом гурту «Валентин Стрыкало» — «Развлечение». Якісніше за нього на українській сцені я нічого поки що не чув. Мені хтось розповідав, що під час запису гурт орендував чи то кінотеатр, чи якесь інше велике специфічне приміщення, щоб записати природну пружинну реверберацію. Цей підхід я хотів би відтворити у своїй творчості, робити такі речі, щоб витягувати цікавий звук.

Якщо говорити про наслідування, то в певному сенсі я продовжую сучасну традицію кримської музики, але не національну. Був такий гурт This Cold Normandy, який розпався через кілька років після початку війни в 2014 році. Скільки б я не слухав різних гуртів, ці чуваки з Ялти мали на мене найсильніший вплив. Я почав писати музику в такому ж доволі нішовому жанрі.

Якби Крим був жанром, він би на 100% був построком. Якщо зануритися у цей стиль, то майже у всіх гуртів на обкладинках альбомів — фото природи, тварин, відчувається звʼязок із природою. А Крим — дуже живописне місце зі специфічною природою та кліматом.

Надихає те, що зі мною відбувається. Коли людина пише музику, вона передає свій стан. Якщо говорити про неї, як про сублімацію, а не комерцію, звісно. Надихають труднощі. На жаль, ми живемо в такій реальності, коли з нами більше відбувається труднощів, ніж щастя. Надихає, коли перемагаєш ці труднощі. З цим допомагає, наприклад, література. Я зараз завис на «Наодинці з собою» Марка Аврелія. Не те щоб я стоїк, але деякі його думки дуже допомагають. 

Я не можу зараз повернутися додому, тому постійно уявляю свій дім, відчуваю тугу за ним — і це мене надихає. Однозначно надихає природа. На Новий рік ми з друзями їздили в Карпати, і мені заряду та енергії від поїздки вистачило на декілька місяців. Ще театр. Інколи ходжу до Марусі Чуприненко на вистави, коли вона не Артистка Чуприненко, а актриса Чуприненко.

Я не ставлюсь до музики, як до хобі, але і як до постійної діяльності — теж ні. Коли ми сіли за альбом із Тощо, то я поставився до процесу відповідально, ми систематично зустрічалися. Процес тривав три місяці. І за цей час музика мене змінила. Я не знаю, як це краще назвати: робота чи хобі, але точно зрозуміло, що відбувається трансформація. Особливо коли дивишся ретроспективно на свої старі роботи. Усі три мої альбоми — дуже різні, і це класно показує і ріст, і зміну мене як артиста.

Звісно, хотілося б, щоб музика була діяльністю номер один, щоб я жив музикою, заробляв нею. Але в наших реаліях із тисяч музикантів, дай Боже, сотня цим живе, заробляє і не відчуває проблем. Але ціль є, і я рухаюсь у цьому напрямку. Мені хочеться писати нові альбоми, створювати нові проєкти окремо від provulok в інших жанрах, але на це треба вкладати ресурси. Концерти — теж ризик. Хочеться більше грати наживо, але це дорого. 

Окрім сайд-проєктів, хочеться брати участь у продакшні альбомів інших артистів. Мені було б цікаво, припустімо, написати гітару до декількох треків якихось виконавців. Я роблю певні кроки до цього. Сподіваюсь, у мене все вийде.

Кримські татари — це один із небагатьох випадків, коли в назві народу лежить географічна складова, а саме те, де вони проживають. Крим — це частина ідентичності, в моєму випадку — абсолютно, на 100%. Відсутність можливості там бути завдає мені великого болю і втрати чогось дуже важливого.

Якщо подивитися на звичайний досвід українських дітей до початку війни 2014 року і мій, то у мене він доволі незвичний. В принципі, зростати в Криму — особливий досвід. Я ще й ріс у специфічних обставинах. По-перше, це село, повністю оточене горами. По-друге, поруч море, тому постійно відбувалася взаємодія з природою. Окрім того, інші мова, культура, релігія (іслам), тюркські традиції. 

Я говорив кримськотатарською мовою, жив у місцях компактного проживання кримських татар. Звучить страшно, але це нормально. Коли зник «совок» і разом із ним заборона кримським татарам повертатися до Криму, люди почали активно повертатися додому. Люди з’їжджалися в місця, де вони проживали до геноциду та депортації. Зазвичай на цих місцях або вже жили росіяни, або вони були зруйновані, і люди мали з нуля будувати хати. 

Мій батько повернувся з сімʼєю у те саме село, де вони жили раніше, і вони почали будувати наново дім. Поруч були інші родичі, і так вулиця за вулицею створювались місця компактного проживання. Десь квартал, десь три вулиці поспіль жили тільки кримські татари. Я виріс на одній з таких вулиць. До п’яти років не говорив ані російською, ані українською — тільки кримськотатарською. Це було до того, як мене почали водити на дошкільні курси. Там уже я почав говорити російською. На жаль, я вчився не в кримськотатарській школі, хоча такі були при Україні. 

Це була перша моя складність у соціумі, тому що я почав відчувати, що відрізняюся. І не тому, що виглядаю інакше. Я просто не розумів, як дитина, що зі мною не так, тому що ставлення до мене було набагато гірше, ніж до однолітків. Тільки з часом почав розуміти, що це через національність. Був присутній булінг тривалий час, особливо в початковій школі, поки я не почав активно себе захищати.

Зараз я ще не дійшов до того, щоб відображати мої коріння і традиції у музиці, тому що вважаю, що ще не готовий. Це дуже відповідально — вплітати в свою творчість такі речі. Тому поки я використовую кримські краєвиди як заміщення до коріння, тому що Крим — це насамперед природа і контакт із нею. Я використовую це в назвах треків. Коли відчую, що зʼявився скіл і спроможність робити музику якісніше, то буду потихеньку інтегрувати і речі, пов’язані з моїм корінням і традиціями.

Я не хотів виїжджати за межі дому. Через політичний тиск і тиск на сім’ю мій батько виїхав одразу, а я ще довчався у школі. Наша сім’я переживала обшуки від ФСБ. Батько мені пояснив, що це необхідний, вимушений крок, тому я переїхав. Це було жахливо. Я перший курс не міг нормально спати, не міг нормально існувати, у мене майже не було соціальних взаємодій. Як потім з’ясувалось, мені діагностували депресію з посттравматичним синдромом. Згодом я адаптувався і почав жити, як нормальна людина.

Переїзд з дому і неможливість туди повернутися — це певний процес, що вбиває щось усередині мене. Відсутність можливості перебувати там, де твоє місце — я досі вважаю, що там моє місце, — змінює мене, ці зміни лякають. Таке враження, що я стаю тим, ким не хочу бути. Складно пояснити.

Подальші дії — це грати концерти. Ми робимо зараз сольник, але хочеться грати більше на фестивалях і показувати людям, що послухати provulok наживо — це унікальний досвід.

За матеріалами видання "Слух". 
https://slukh.media/